Покинувши гармаша, я зійшов з гори, перейшов через міст і через Гай-Стріт і подався в напрямкові до Лямбета. Червона трава вже тоді надзвичайно розрослася в тих місцях, майже цілком забила перехід до мосту, але листя на ній поблідло від хвороби, що скоро потім поширилася й швидко знищила її.
На ріжку провулку, що йде на станцію Путней Брудж, я побачив людину; вона лежала при дорозі, чорна, мов сажотрус, від чорного попелу — опаду від чорного диму, — була жива, але й п'яна, як чіп. Я нічого не міг довідатись від неї, — вона тільки лаялася найбруднішими словами й намагалася вдарити мене. Мені здається, що я не одійшов би від неї, коли б не її озвіріле, божевільне обличчя.
Чорний попіл укрив грубим шаром ввесь шлях по той бік мосту, а біля Фулгаму він став ще грубіший. На вулицях панувала жахлива тиша. В одній пекарні я знайшов булку — тверду, мов камінь, кислу й цвілу, але все ж її можна було їсти. Далі, біля Валгам-Ґрину на вулицях чорного попелу вже не було. Я пройшов тут через майдан, оточений будинками, що були охоплені полум'ям; гоготання пожежі трохи порушувало мертву тишу й розганяло мій важкий настрій. Ближче до Брамтону знов запанувала могильна тиша.
Тут знов уже все було вкрито чорним попелом, а на вулицях лежали трупи. Я нарахував їх на протязі Фул-
