й інші будинки заглушували його. Я знов почув його зовсім виразно, коли вийшов на Екзгібішен-Род. Я зупинився і став дивитися в напрямкові Кенсінґтонських садів, зовсім збентежений цим дивним незрозумілим квилінням. Здавалося, мов велетенська громада оцих спорожнілих домів здобула раптом голос, щоб висловити весь свій жах, усю свою самотність. „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“ — чулося якісь надлюдські, тужливі звуки й широкими хвилями розливалися по яскраво освітлених улицях, між високими будинками міста. Зовсім спантеличений, я звернув на північ до залізних воріт Гайд-Парку.
Я вже зовсім був наважився спробувати дійти до Природничо-Історичного Музею й вилізти на одну з його башт, відкіля можна було бачити весь парк; але потім подумав, що далеко безпечніше залишатися на землі, де легче заховатись, і пішов далі по Ексгібішен-Род. Велетенські палаци обабіч дороги були порожні і стук моїх кроків голосно лунав серед мертвої тиші. Недалеко парку я побачив перевернутий автобус і геть чисто обгризений тулуб коняки. Я трохи постояв перед цією картиною, потім повернув до мосту. Квиління ставало все голосніше, але зза будинків, що оточили північну частину парку, нічого не було видно, крім хмари диму, що знімалися десь далеко на північному заході.
„Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“ — плакав невідомий голос. Звуки, як мені здавалося, вилітали з Реджент-Парку або з дільниць поблизу його. Всю мою душу шматував цей сумний крик: я ні на хвилину не міг забути про його. Мій бадьорий настрій відразу зник. Я раптом відчув, що мені знову хочеться їсти й пити.
Сонце звернуло за полудень. Чого я никаю один в цьому місті мерців? Чому я один живий, коли весь Лондон лежить в домовині, вкритий чорним запиналом? Я почув себе нестерпуче самотно. Пригадувалися колишні забуті друзі, яких я не згадував багато років. Зринали
