в памяті різні отрути, що лежали в аптеках, і вина, які можна було добути в льохах. Пригадалися й ті сердешні, п'яні до непритомности, істоти — єдині, як це було мені відомо, що були зо мною в цьому мертвому місті…
Через Мармурову Арку я вийшов на Окосфорт-Стріт. Тут знов були трупи й чорний попіл. З нижніх поверхів деяких домів чути було огидливий жахливий сморід. Після довгої мандрівки під велику спеку мене мучила велика спрага. На превелику силу мені пощастило вломитися до ресторану, де я знайшов собі їсти й пити. Наївшись, я ще дужче відчув свою втому. Я пройшов у вітальну кімнату за буфетом, знайшов там зручну м'яку канапу, ліг і заснув на ній.
Коли прокинувся, сумовите квиління — „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“ — безугавно гуділо в моїх вухах. Надворі сутеніло. Захопивши з буфета бару[1] ящик для бісквітів та шматок сиру, — там був також ящик для м'яса, але в ньому, крім робаків, нічого не було, — я знов пішов тинятись. Пройшовши кілька мовчазливих аристократичних скверів, з яких я знав назву лише одного — Портмен-Сквейра, я вийшов на Бейкер-Стріт і таким чином дійшов нарешті до Реджентс-Парку. І в той мент, коли я дійшов до кінця Бейкер-Стріту, я побачив оддалеки поверх дерев, на тлі заходу сонця, блискучу покришку велетенської машини, від якої і йшло пронизливе квиління.
Мене це не злякало. Я пішов просто на велетня, наче це само собою розуміється; якийсь час я пильно стежив за ним, але він не ворушився. Він стояв на одному місці і вив, а чого він вив — я не міг зрозуміти.
Я намагався скласти плана, що мені далі робити. Цей безугавний звук „Ул-ла! Ул-ла!“ бентежив мої думки. Можливо, я був надто втомлений, щоб боятися. Безумовно,
- ↑ Ресторан тож.
