розкидано велетенські машини. І серед усього цього — одні на повалених бойових машинах, інші на машинах-робітниках, що стояли тепер нерухомо, а більшість — просто збившись докупи на землі, без жадних звуків, нерухомо, — лежали марсіяни… мертві! Вони згинули, як згинула й червона трава потім, знищені від хворобливої бактерії, до боротьби з якою їхній організм не був пристосований, знищені після того, як усі змагання людського розуму виявилися ні до чого, від нікчемних створінь, що їх природа оселила на землі.
Все кінчилося так, як я та й інші могли б передбачати, коли б жах та божевільна паніка не відібрали в нас розуму. Зародки хвороби брали з людськости данину від початку світу, брали данину ще з наших передлюдських попередників, ще від початку життя на землі. Але завдяки природному доборові в нашому тілі розвинулися відпорні сили: жадна бактерія не перемагає нас без боротьби; багато з них, наприклад, бактерії, що викликають гноїння в мертвих тілах, зовсім не впливають на наш живий організм. Але на Марсі нема бактерій; отже, коли марсіяни прийшли на Землю й стали їсти на Землі, наші мікроскопічні спільники взялися за працю й перемогли.
Вже тоді, коли я стежив за марсіянами з-під руїн дому, вони були засуджені на смерть; вони вже тоді, пересуваючись з місця на місце, гнили… Вони мусіли обов'язково загинути! Коштом багатьох мільйонів смертей людина купила собі першенство на Землі; це право жити на Землі належить людині, і ніхто для неї не страшний; це право залишилося б за людиною, коли б марсіяни навіть були в десять разів могутніші! Не марно люди жили, не дурно вони умирали.
Тепер наші подолані вороги лежали передо мною — всіх їх було тут щось із півсотні, — лежали в викопаній ними глибокій ямі, захоплені смертю, що мусіла здаватись їм, як і взагалі всяка смерть, жахною й незрозумілою.
