Та й мені вона тоді здавалася незрозуміла. Все, що я тоді міг зрозуміти, все, що я бачив, — це те, що страшні істоти, які недавно були живі й небезпечні для людей, — тепер були мертві. За хвилину я навіть повірив, що тут повторилася загибель Сеннагеріба, що бог поклав свій гнів на милість і послав ангела смерти вбити їх уночі.
Я стояв, дививсь у яму, і серце моє раділо. Ранішнє сонце яскраво освітило все навкруги, а в ямі ще панували сутінки. Могутні будови, такі велетенські й дивовижні своєю величчю й складністю, такі чужі на Землі своїми жахними, вигнутими силуетами, тьмяними примарами, тягнулися з пітьми до світла. Чути було, як десь на дні ями змагалися й гарчали з-за трупів собаки. В найдальшому від мене кутку лежала велетенська, нездатна ні до чого машина для літання, на якій марсіяни пробували літати в нашій, більш стиснутій атмосфері, але хвороба й смерть припинила їхні спроби — припинила якраз у слушну годину. Почувши кракання над головою, я глянув угору й побачив бойову машину, що вже ніколи не буде брати участи у бою; я побачив червоне шмаття розірваного м'яса, а з нього капала кров на землю на вершину Примрозького горба.
Я озирнувся назад на взгір'я й глянув у той бік, де, оточені тепер чорними зграями птахів, стояли два інших марсіянина, — тих, що я їх бачив учора вночі саме тої хвилини, коли їх захопила смерть. Один із них умер, весь час кличучи своїх товаришів на допомогу. Можливо, що він умер останній, і голос його лунав довго і зовсім даремно, доки не стало енерґії в машині.
Вони блискотіли в сонячних проміннях — ці, тепер нешкідливі, триногі башти з блискучого металю!
Навколо ями — куди око сягало, — післалася велика мати всіх міст, що якимсь дивом урятувалася від остаточної руїни. Хто бачив Лондон тільки обгорнутий у чорне запинало диму, той не може й уявити собі всієї краси
