нетрів вулиць та його мовчазних будинків, осяяних сонячними проміннями!..
На сході над чорними руїнами Альбертової Тераси й над розколеним шпилем церкви, яскраво світило сонце на безхмарному небі. Подекуди його проміння падали на ребра білого каркасу якогонебудь з цієї маси будинків і, відбиваючись, здавалися ще яскравіші. Сонце вилискувалося на круглястому будинкові складу вин біля станції Чоак-Фарм і заливало, надаючи їм якусь особливу принадність, просторі залізничі двори, засновані довгими рядами рейок, недавно ще чорних, а нині червоних від іржі після двотижневої перерви руху потягів.
На півночі видно було Кілборн і Гампстед, що рябів мережею своїх будинків. На захід — велике місто зникало в тумані. На південь, за марсіянами, хитався своїми зеленими хвилями Реджентс-Парк; яскраво вимальовувалися на сонці в долині Ланґгам, баня Альберт-Голу, Імператорський Інститут та величні палаци Бромптон-Роду, а за ними туманними силуетами здіймалися вгору зубчасті руїни Вестмінстера. Ще далі синіли Сурейські горби й виблискували сріблом башти Кришталевого палацу. Баня Св. Павла темною масою вирисовувалася проти сонця, роззявивши з заходу чорну пащу провалини, що я бачу її тепер уперше.
Я став і дивився на цей широкий простір домів, фабрик, церков, порожніх і залишених; я думав про ті сподівання й змагання, про ту велетенську працю, що були потрачені на збудування цієї людської фортеці, і про ту раптову жорстоку загибель, що була зависла над нею. Коли я зрозумів, що люди знов зможуть жити в цих будинках, що моє кохане місто знов оживе й знову стане могутнє, — мене охопила така хвиля почувань, що я трохи був не заплакав.
Скінчилися страждання, — від сьогоднішнього дня піде одужання. Всі, хто лишилися живі, хто тиняється по
