Я наблизився тепер до найдивнішого моменту в мойому оповіданні. А проте, може, він не так уже й дивний. Я пам'ятаю колоритно, яскраво й послідовно, все, що я робив того дня. Я пам'ятаю, як я стояв на Примрозькому горбі й плакав, — от і все, що я пам'ятаю.
Я не згадаю, що було в останні після того три дні. Згодом я довідався, що не я лише один перший дізнався про загибель марсіян. Кілька таких самих сердег, як і я, никаючи по околицях Лондону, довідалися про те раніш на один день. Один із них (перший) зараз же пішов у Сент-Мартінзле-Гранд, і в той саме час, коли я сидів під повіткою візників, він потрапив якось післати телеграму до Парижу. Хутко радісна звістка облетіла весь світ. Тисячі міст, охоплені жахом перед небезпекою, засяли огнями ілюмінацій. В той час, коли я стояв на горбі над ямою, в Дублині, Единбурзі, Манчестері, Бірминґамі вже знали про все.
В найближчих до Лондону містах лаштувалися численні паротяги до столиці — і люди, як мені потім розповідали, кидали працю і, плачучи з радощів, кричали слава, стискали один одному руки, вітаючи один одного. Дзвони церковні, що два тижні мовчали, раптом загомоніли, подаючи всім радісну звістку. По всіх шляхах полетіли вісті, і розпатлані, змарнілі люди оповіщали один одного й усіх про несподіване визволення, розбуджуючи своїм радісним
