криком надію в серцях інших збожеволілих від жаху людей. Скінчилося поневіряння, жах і голод! Через протоку, через Ірляндське море, через Атлантичний океан — звідусіль везли до нас пашню, збіжжя й м'ясо. Здається, фльоти всього світу поспішали до Лондону в ті дні.
Але цього всього я не пам'ятаю. Я не знаю, що зо мною було в ці три дні. Мене підхопила, мов неживу річ, течія, розум кинув мене. Опритомнів я в хаті добросердих людей, що найшли мене на третій день десь на вулиці Сент-Джонз-Вуду. Вони розповідали мені, що я тинявся мов п'яний, плакав і виспівував якусь нісенітницю, з якої можна було тільки й зрозуміти: „Остання людина на Землі! — Слава! Остання людина на Землі!“ Не зважаючи на свої особисті турботи, ці люди, — назвати яких, на жаль, не можу тут, хоча мені було б приємно висловити їм подяку, — надзвичайно пеклувалися про мене, дали мені притулок і врятували мене від себе самого.
Очевидно, вони дещо довідалися про мої пригоди — за ці три дні, коли я лежав, зовсім нічого не пам'ятаючи, і в гарячці щось бурмотів.
З великою обережністю вони сказали мені, що вони дізналися про долю Ледергеду. Через два дні після того, як я опинився серед руїн розваленого дому, один із марсіян знищив Ледергед, а з ним загинули всі люди. Марсіянин знищив його так собі, без жадного приводу, мов для того, щоб показати свою силу, як іноді хлопчик руйнує мурашника.
Я був тепер самотній; у мене не лишилося ні родини, ні кревних, і ці люди оточили мене любов'ю і щирим пеклуванням. Я надзвичайно гостро відчував свою самотність і свою тугу, і вони поділяли цю мою тугу.
Я прожив у них іще чотири дні після одужання. Мене весь час непереможно тягло бажання поглянути ще раз на те, що лишалося з мого минулого життя, яке здавалося таке
