яскраве, радісне… Це було просто розпачливе бажання урочисто поховати своє минуле. Вони всіма силами намагалися розвіяти мої думки й намовляли зректися того бажання. Та минуло чотири дні — і я не мав сили боротись із своїм бажанням. Пообіцявши повернутися, я із сльозами на очах, — щиро признаюся в цьому, — попрощався і знову помандрував улицями, що не дуже давно ще були порожні, темні й чужі. Тепер усюди було чимало людей, що верталися до своїх хат. Де-не-де навіть відчинялися крамниці, і я вже бачив водограй, звідки бігла вода пити.
Пам'ятаю, який глузливо-яскравий мені видавався той день, коли я вирушив у свою сумну подорож до своєї маленької хатини в Вокінзі! Який жвавий рух на вулицях, яке бадьоре життя шуміло навкруги! На вулицях було так багато людей, що просто не вірилося, щоб стільки людей загинуло! Але хутко я помітив, що обличчя тим людям були жовті, волосся покошлачене, очі хворобливо блискотіли, а одягнені вони були в брудне лахміття. На всіх обличчях були написані або надзвичайно ненормальне зворушення, або похмура рішучість. Коли б не цей вираз на обличчях, то можна б було подумати, що Лондон є залюднений від волоцюг і босяків. Біля церков усім видавали хліб, присланий нам від французького уряду. У тих небагатьох коней, що мені попадалися, ребра так і світилися. На всіх перехрестях стояли полісмени з білими відзнаками, бліді, змарнілі. Проте я ніде не помітив, щоб марсіяни лишили після себе який слід, поки не дійшов до Велінґтон-Стріту: тут я побачив, що стовпи Вотерловського мосту геть чисто оповито червоною травою.
Біля мосту мені кинувся в вічі один із звичайних контрастів тієї химерної доби: над гущавиною червоної трави білів причеплений до палиці аркуш друкованого паперу. Це було оповіщення про першу газету, що почала виходити після довгої перерви, — про Daily Mail. Я купив
