Навіть збагнути не можна, як поширився розумовий обрій людини після наступу марсіян. Поки не впав перший циліндер, у нас панував погляд, що життя існує лише на нашій малесенькій плянеті, а в усьому безмежному світовому просторі його нема. Тепер ми вже не такі короткозорі. Коли марсіяни могли перелетіти на Венеру, то не може бути заперечення й тому, що це можливо й для людей, і коли, в міру охолодження сонця, Земля стане непридатна для людського життя (а це зрештою таки безперечно трапиться), можливо, що нитка життя, розпочавшись тут, перекинеться на нашу сусідку плянету й оснує її мережею праці.
Чи переможемо ми?
Невиразні й дивні мрії снуються в моїй голові: життя з цієї горошини в сонячній системі поволі розпливається по всьому мертвому безмежному зоряному світу. Але це тільки далека мрія. Можливо ще й те, що щасливий кінець недавно пережитої катастрофи, що закінчилася смертю марсіян, — це лише перерва на деякий час, і їм, а не нам, належить майбутнє.
Мушу признатися, що страшне лихоліття й небезпека, що я пережив за цей час, залишили в моїй душі вельми помітний слід. Я ще й досі не можу позбутися почуття непевности нашого існування. Інколи я сиджу в своєму кабінеті й пишу, — сиджу серед звичного мені оточення, біля лямпи, письменого стола, — і раптом мені здається, що по всій, так мені знайомій, долині під моїм вікном звиваються вогненні язики пожежі; мене охоплює хворобливе почуття, що в домі нікого нема, крім мене, що він назавжди спорожнів. Або йду Байфлітським шляхом і бачу — їдуть екіпажі: ось проїхав різник на своєму возику, он покотив робітник на самокаті, а ондечки діти йдуть до школи; і раптом все це вкривається туманом, робиться нереальне, і я знов іду вкупі з гармашем у спеку спорожнілим мертвим шляхом.
