Вночі мені сняться спустошені безлюдні улиці, чорні від чорного попелу, і покалічені трупи — мов запиналом оповиті цим попелом. Вони встають передо мною такі жахні, покалічені, обгризені собаками, і насуваються на мене… Вони щось бурмочуть, лютують, образи їхні розпливаються, робляться огидливі й обертаються в потвори, — і я прокидаюся серед темряви, зрошений холодним потом, нещасний…
Їду до Лондону, дивлюся на метушливий натовп на Фліт-Стріті й Стренді, і мені здається, що всі ці люди — то тіні минулого, що прийшли з того світу поглянути на вулиці, що їх я бачив порожні, мовчазні, і снують вони тепер понурими примарами по мертвому місті, ці ґальванізовані тіла, імітація життя… І якось дивно мені було стояти на Примрозькому горбі, куди я ходив учора перед тим, як братися писати останній розділ, стояти й дивитися на величну картину міста, загорнутого сизим запиналом туману й диму; дивитися, як по узгір'ю між грядками квітів снують люди; дивитися на роззяв, що зібралися навколо марсіянських машин, що й досі стоять на тому самому місці; чути веселий гамір дітей, і згадувати той час, коли я бачив це місто й цей увесь простір, — такий яскравий, холодний і мовчазний при світлі сходу сонця останнього, великого дня!..
Але найдивніше мені здавалося тримати в своїх руках руку дружини, і думати, що ми вважали один одного за мерців.
