Я побачив молодого парубка — здається, крамарчука з Вокінґу, що стояв на циліндрі й силкувався видряпатися з ями, куди вштовхнула його юрба.
Покришка циліндру відкручувалася з середини. Вже виступило коло двох футів блискучої винтової нарізки. Хтось скочив на мене, і я ледве не полетів на верх шруба. Я обернувся і, мабуть, у той момент покришка циліндру впала з брязкотом на гравій. На хвилину кругляста печера здавалася зовсім чорна. Сонце, ховаючися за обрій, кидало свої проміння прямо мені в очі.
Гадаю, що кожний сподівався побачити, як з циліндра вирине людина, — може, дечим і не похожа на земних людей, але все ж у найважніших рисах — людина. Принаймні я сам так думав. Але, зазирнувши, я відразу побачив, як усередині в пітьмі щось ворушилося сіро-хвилястими рухами, одно над одним, і потім я побачив два світлих диски, подібні до очей. Потім щось схоже на маленьку сіру гадюку, завтовшки в ціпок, стрибнуло з середини кубла і, звиваючися в повітрі, закрутилося, посуваючись просто на мене… — після того ще одне…
Раптовий мороз охопив мене всього. В повітрі позад мене почувся голосний крик жінки. Напівобернувшись і не зводячи своїх очей з середини циліндру, з якого один по одному видиралися полапки, я став пхатися назад від краю ями. Я бачив, як здивування на обличчях людей навколо мене почало змінятися у вираз невимовного жаху. Чутно було невиразні вигуки з усіх боків. Почався загальний рух назад. На самому краю ями все ще змагався крамарчук. Я лишився сам і бачив, як на другому боці ями народ тікав геть, і Стент між ними. Я глянув на циліндер знову і мене пронизав непереможний жах. Я стояв скам'янілий, витріщивши очі.
Великий сіро-круглястий тулуб, розміром, може, з ведмедя, повільно й важко підводився з циліндра. Коли він випростався, і світло упало на нього, він заблищав, немов
