Але ця юрба була значно ближча до загибелі, ніж я. Вона врятовувалась лише завдяки тому, що між нею й огненними проміннями трапився невеличкий пісковий горбок. Коли б параболове дзеркало стояло вище на кілька ярдів, ніхто б не лишився живий, щоб іншим розповісти про подію. Вони бачили іскри, падання людей, і те, як незрима рука палила кущі й наближалася до них в сутінках вечора. Потім, одночасно з якимось свистінням, що різко вирізнилося з загального гудіння в ямі, промінюватий меч махнув просто понад їхніми головами — і тої самої миті загорілись вершки осик, що ними обсаджувано дорогу, посипалася з будинків цегла, повилітали вікна, віконниці й рями, а частина стіни під дахом завалилася з тріском і грюкотом.
Серед того пекла, що знялося так несподівано, в шипінні й полум'ї дерев, що горіли, охоплена панікою юрба не знала, що робити й нерішуче захиталася.
Іскри й гілля почало сипатись на дорогу разом із звоями полум'я від охопленого вогнем листя. Капелюхи й одіж почали займатися. Серед юрби почувся стогін, плач і крик. Раптом крізь метушню, ухопившись руками за голову, з пронизуватим криком проскакав кінний полісмен.
— Вони йдуть! — скрикнула якась жінка, — і кожний почав із-заду навалюватись на свого сусіда, штовхатись і продиратись назад, знову до Вокінґу. Вся юрба метнулася, тікаючи, мов отара овець. Там, де дорога ставала вузька й темна, між високими боковими стінками, натовп здавлювався й починалася люта боротьба.
Не ввесь натовп урятувався. Загинуло три душі: дві жінки й маленький хлопчик, що їх роздавлено й розтоптано і залишено там умирати серед жаху й пітьми.
