Щодо мене, то я нічого не пам'ятаю, як я втікав. Пам'ятаю лише, що я натикався на дерева та заплутувався ногами в траві. Все навколо мене було переповнене незримим жахом перед марсіянами; той немилосердний огненний меч все ще, здавалося, снував у повітрі над моєю головою і от-от мав упасти на мене й забити на смерть. Я вибіг на Горсельський шлях і побіг ним, щоб потім збочити на хутори.
Нарешті, я вже не міг іти далі: я був зовсім виснажений гостротою почувань і шаленим бігом; я захитався і впав край дороги. Це було біля мосту, що перетинав канал коло газового заводу. Я впав і лежав нерухомо.
Оттак деякий час я й лежав там.
Далі схопився, не розуміючи, де я. Кілька хвилин я не міг ясно зрозуміти, як я там опинився. Мій жах минув. Мій капелюх зник, комірчик мій, певно, одірвався від ґудзика. Кілька хвилин тому передо мною було лише три реальні речі: безмежна ніч, велич простору та природи, моя власна кволість та смертельний сум і близький прихід смерти.
Було так, мов усе перевернулося догори ногами, і погляд на все раптом змінився. Не було якогось помітного переходу від одного стану думки до іншого. Хутко я відчув себе таким, як завше був, — як звичайний пристойний громадянин. Мовчазне поле, почуття жаху, що
