вщерть наповнював мене, моя втеча, несподівана пожежа — це все мов снилося мені. Я запитував себе, чи справді все це було, і не міг повірити.
Я став на ноги й, хитаючись, став видиратися на гору стрімкого насипу біля мосту. Мій мозок опанувала порожнеча й непевність. Мої м'язі й нерви, здавалося, були позбавлені всякої сили. Я йшов хитаючись, мов п'яний.
Над аркою мосту з'явилася голова, а за нею постать робітника з кошиком. Маленький хлопчик біг біля нього. Проходячи повз мене, робітник промовив: „Добрий вечір“. Я хотів був забалакати з ним і не забалакав. Я відповів на його привіт якимсь беззмістовним бурмотанням і пішов далі через міст.
Над Мейборською аркою прошумів на південь потяг, мигнувши хвилястими клубами вогнево-блискучого диму, та довгими рядами освітлених вікон — тук-туки-дринь, тук-туки-дринь — і все зникло. Невеличка купка людей гомоніла біля одного з тих домиків з гарними фронтонами на вулиці, що їх прозвано Орієнтальна Тераса. Це було все таке реальне й знайоме. А там позад мене — щось божевільне, химерне. Того всього, говорив я сам до себе, не могло бути.
Мабуть, я людина з особливими настроями. Не знаю, чи всі відчувають все те, що й я. Часами я страждаю від дивного почуття відокремлености самого себе від усього світу; мені здається, що я дивлюся на все звідкилясь зовні, з якоїсь неймовірної химерної далечині, що є поза межами часу і простороні, з далечині, куди не досягають біди й трагедії життя. Це відчування дуже міцно охопило мене тої ночі. В цьому був другий бік мого сну.
Але весь клопіт був у цій суперечності між ясним спокоєм тут і смертю, що літала блискавкою, там, всього дві милі звідци. На газовому заводі чувся гамір від праці, світилися всі електричні лямпи. Я зупинився біля купки людей.
