почуттям якоїсь байдужости я присунув крісло для писання до вікна, сів у нього і втопив свій зір у чорний краєвид, пильно стежачи за тими трьома велетенськими постатями, що снували туди й сюди в червонім відблиску вогню біля піскових ям.
Вони, здавалося, були страшенно заклопотані. Я запитував себе, що вони уявляють із себе. Чи вони — розумні механізми? Подібна річ абсолютно неможлива, — я розумів це добре. А може в кожній машині сидів марсіянин і керував нею, як людський мозок керує тілом людини? Я почав порівнювати їх до людських машин і запитав себе в перший раз у житті, чим може здаватися інтеліґентним нижчим тваринам дредновт або парова машина.
Небо стало чисте після бурі; вже маленька рожева зірка Марса почала на заході ховатися поза вкритий димом і згарищем обрій. Цієї хвилини за огорожею мого саду почулося якесь шамотіння. Я чув легеньке драпання об паркан і прокинувся від летарґії, що вже була охопила мене. Подивившись вниз, я побачив, як перелізла через частокіл якась людина. Побачивши людську постать, я опритомнів, і з радістю перехилився через віконницю.
— Хто там? — запитав я пошепки.
Він на хвилину зупинився, сидючи на частоколі, а потім перескочив і просто через квітник підійшов до причілку дома. Він зігнувся і ступав дуже тихо.
— Хто там? — спитав він теж пошепки, зупинившись під вікном і дивлячась угору.
— Куди йдете? — спитав я.
— І сам не знаю!
— Може ви хочете сховатись?
— Так, звичайно!
— Заходьте тоді в хату, — запросив я його.
Я зійшов наниз, відчинив двері й впустив його всередину, замкнувши знову двері, як тільки він переступив поріг.
