хмари диму, ховаючи марсіянські постаті. Я не міг виразно бачити їхні форми, не міг розглядіти ті чорні речі, над якими вони працювали, і не знав, що вони взагалі робили. Не міг я також побачити ближчі пожежі, хоча їхні відблиски танцювали на стінах і на стелі моєї кімнати. Гостре тріскотіння пожежі й запах паленої смоли чувся в повітрі.
Я безшумно зачинив двері й обережно підкрався до вікна. Одразу передо мною розгорнувся широкий краєвид: в один бік я міг бачити будинки коло Вокінзької станції, а в другий — обгорілі й почорнілі сосни Байфлітського лісу. Внизу коло арки залізничого мосту було якесь світло; кілька домів вздовж Майборської дороги й деякі вулиці біля станції обернулися в купи руїн. Світло на залізниці збивало мене з пантелику; там лежали якісь чорні купи, поруч щось горіло, а праворуч ряди чогось жовтого, довгастого. Потім я зрозумів, що це був розбитий потяг, передня потрощена на шматки частина горіла, а задні вагони все ще стояли на рейках.
Між тими головними трьома джерелами світла — пожежі будинків, потягу та лісу коло Кобгему — простяглися окремими клаптями темні околиці з перервами вогню й диму то в тому, то в іншому місці. Чорна земля з розкиданими тут і там згарищами уявляла якесь химерне видовище. Вона нагадувала мені ганчарську фабрику вночі. Спершу я не міг відрізнити жадної людської постаті, хоч як я старався їх знайти. Але згодом я побачив при заграві пожежі, як окремі чорні постаті поодинці перебігали залізничу лінію біля Вокінзької станції.
Невже ж цей огняний хаос був той маленький світ, де я безпечно жив на протязі довгих років? Я ніяк не можу зрозуміти, що трапилося за ці сім годин; так само не знаю я, хоч уже й почав догадуватися, в яких взаєминах перебувають оці механічні велетні з тими м'якотілими створіннями, що вилізли із циліндру. З дивним
