понапихали всі кишені бісквітами й тоненькими скипками м'яса. Далі крадькома вийшли з хати й побігли, що було сили, вниз малопротореною дорогою, якою я йшов тої ночі. Будинки були порожні. Троє обгорілих людей лежало на дорозі, забиті тепловими проміннями. Там і тут валялися дрібні порозгублені за втечі речі: годинник, пантофля, срібна ложка й інші злиденні цінності. На розі коло пошти стояла самітна фура, навантажена скринями й меблями, без коня й із зламаним колесом. Касова скринька була розбита й кинена серед уламків.
За винятком сирітського захоронку, що горів і досі, тут майже не було домів, що дуже потерпіли б від пожежі. Теплові проміння лише зруйнували димарі. А проте, крім нас, на Майборськім полі, здавалося, не було ані одної живої душі.
Більшість мешканців, певно, повтікала через Старий Вокінґ, — саме тією дорогою, що я нею їхав до Ледергеду, — або вони всі десь поховалися.
Ми зійшли вниз провулком мимо тіла тої людини в чорному; тепер, після грози, її засипав уже мокрий пісок. Добравшись до переліску, що був біля підошви гори, ми, не зустрівши живої душі, перейшли його й попрямували на станцію.
Ліс навколо залізниці являв собою лише обдерті почорнілі деревця; більшість із них лежала на землі, але частина все ще манячила сірими сумними стовбурами й темнорудуватим листям, замість зелених.
На нашім боці лише обгоріли найближчі дерева, а далі вогонь не встиг поширитися. В одному місці ще видно було суботню працю дроворубів й лежало кілька повалених дерев, недавно обрубаних і обтесаних, а також уцілів паровий тартак та валялися стружки й тирса. Недалечко стояла тимчасова халупчина, але була покинена.
Жадного подиху вітру не було чутно — скрізь панувала якась дивовижна мертва тиша. Навіть пташки принишкли,
