Брат повернув до Вікторії й знову зустрів юрбу таких утікачів. В його голові майнула неясна думка, чи не побачить він часом серед цих людей і мене. В цьому місці він побачив багато полісменів, що стежили за порядком руху на улицях. Дехто з утікачів голосно переказував новини тим, що сиділи в омнібусах. Один з них проголосив, що бачив марсіян: „Казани на дибах, скажу я вам, а ходять як люди“.
Більшість утікачів схвильовані й ожвавлені від усього, що їм довелося пережити.
За майданом Вікторії в шинках, куди під'їжджали втікачі, жваво йшла торгівля. На всіх перехрестях улиць стояли гурти людей і читали газети; всі жваво обмірковували новини й роздивлялися на цих незвичайних недільних гостей. Поволі натовп утікачів усе зростав і зростав, і нарешті під вечір на вулицях Лондону був такий тиск людей, як на Іпсом Гай Стріті підчас перегонів. Брат пробував був забалакати з деякими утікачами, але здебільша нічого не міг довідатися.
Ніхто з них не міг йому розповісти щонебудь про Вокінґ, крім одного чоловіка, який запевняв його, що Вокінґ попередньої ночі до щенту знищено.
— Я прийшов з Байфліту, — говорив він. — Якийсь чоловік на самокаті приїхав до нас. Він об'їхав усе місто від хати до хати з наказом усім виїжджати. Потім прийшли салдати. Ми вийшли на вулицю подивитися. На південь від нас — стовпи диму; нічого, крім диму, не було видно; людей в тім напрямі ані душі. Потім загуркотіли гармати в Чертсі, а з Вейбріджу почали сунути натовпи народу. Я замкнув мій дім і теж пішов за людьми“.
На улицях у цей мент уже починало наростати незадоволення владою, що не вміла впоратися з наїзниками без усіх тих неприємностей.
Коло восьмої години вечора на південь від Лондону стало чути досить виразну гарматну стрілянину. Брат не
