міг цього чути лише за великим гармідером на головній улиці; та коли звернув в напрямі річки, в маленький глухий провулок, то зовсім виразно почув далекі вибухи.
З Весмістера він уже коло другої години вернувся до свого помешкання біля Реджент-Парку. Він дуже турбувався про мене і взагалі страшенно непокоївся, починаючи гаразд розуміти справжні розміри катастрофи. Його думки часто зупинялися на подробицях військових дій; його охопив військовий запал, як то було зо мною на попередні. Він думав про мовчазні пащі грізних гармат, що чекали ворога; про мирну країну, що раптом обернулася в первісно дикий степ; пробував уявити собі „казани на дибах“ заввишки сто футів.
Вздовж по Оксфордській улиці проїхали одна-дві фури з утікачами та кілька возів Марілебонською дорогою; але взагалі новини тут так повільно розходилися, що по Реджент-Стріту й Портландській дорозі, як і завжди вечорами в неділю, гуляли юрби святешно одягнених людей (хоча місцями, правда, видно було гурти людей, що жваво обговорювали новини), а по бічних доріжках Реджент-Парку, освітлених небагатьома ліхтарями, як і завжди, прогулювалися мовчазні парочки — і стільки ж, як і завжди. Ніч була тепла, тиха і навіть трохи душна; гук гарматної стрілянини з малими перервами долітав до міста, а після півночі на півдні блиснула блискавка — надходила гроза.
Брат читав і перечитував газету, весь час думаючи, що мене, може, вже не було в живих. Він місця не находив від турбот і після вечері, не маючи змоги висидіти в кімнаті, знов вийшов на вулицю. Вернувшись додому, він намагався звернути свою увагу на вивчення своїх нотаток для іспиту, але даремно, і хутко після півночі ліг спати. Йому снилися страшні сни; на світанку його розбудив, стук у двері й церковні дзвони. На улиці чутно якусь метушню, далеко десь торохтів барабан. На стелі танцювали якись червоні відблиски. Він лежав кілька хвилин
