гостро вражений, дивуючись, чи це настав день, чи, може, світ перекинувся догори ногами. Потім він скочив з ліжка й підбіг до вікна.
Коли він вистромив голову з вікна (його кімната була на верхньому поверсі), то побачив, що всюди відчиняються віконниці й висовуються голови людей, заспаних, з розпатланим волоссям, неодягнених. Всі перегукувалися, розпитуючи, що таке трапилося.
„Вони вже йдуть!“ — кричав полісмен, стукаючи в двері. — „Марсіяни ідуть!“ — і біг до іншого будинку.
З Албані-Стріт з казарм чути було торохтіння барабану та рев військових труб, а дзвіниці всіх околишніх церков, мов наввипередки, намагалися розвіяти сон мешканців міста своїм безладним тривожним дзвоном. Скрізь грюкали дверима, а темні вікна великого дому на другому боці вулиці раптом блиснули яскравожовтим світлом.
З-за рогу вулиці вилетіла закрита карета, заторохтіла під вікном, заглушуючи всі згуки навколо, і поволі затихла в далині. За нею слідом вискочила ще пара коляс, а далі ціла низка авт, карет і одноконок; вони одна за одною хутко летіли на станцію Чак-Фарм, де виряджали екстрені потяги Північно-Західньої лінії, замість післати їх на Юстон.
Отуманений усім цим, брат мій довго стояв біля вікна й дивився, як полісмени бігали від будинку до будинку, стукаючи в двері й викрикуючи свої невиразні повідомлення про наближення ворога. Раптом позад його відчинилися двері. На порозі з'явилася постать його сусіди, що мешкав напроти його через коридор. На ньому була лише сорочка, пантофлі й штани з підтяжками, що вільно теліпалися коло стану, волосся на голові розпатлане — просто з ліжка.
— Що за чортовиння! Що трапилося? — запитав він. — Пожежа? Що це за пекельний гармідер?
