Вони обоє висунули голови з вікна, силкуючись схопити слова полісмена. Нарід сходив з пішоходів і збирався тичбами на розі улиць, обговорюючи події.
— Що воно за чортовиння все це? — знов питав сусід мого брата.
Відповівши йому щось дуже невиразно, брат почав одягатися, підбігаючи щохвилини до вікна, щоб нічого не прогавити з того, що робилося на вулиці. А там заколот усе зростав. Раптом на вулицях з'явилися, не зважаючи на дуже ранній час, люди, що на весь голос викрикували:
— Лондону загрожує небезпека від задушення! Оборону лінії Кінґстону й Річмонду знищено! Жахлива різанина в долині Темзи!
Насувався ураган жаху, з першим подихом якого на вулицях і по домах усе заметушилося, — в кімнатах внизу, в домах поруч і через дорогу позад Парку-Вестборну, в сотнях інших улиць тої частини Марилебону й дільниці Панкратія, на захід і північ, в Сент-Джонз-Вуд і Гемстеді, на схід в Шордичі й Гайборі, в Гаґерстон і Гокстоні, по всіх усюдах велетенського Лондону, від Ілінґа до Іст-Гама — скрізь люди, мов божевільні, протирали очі, відчиняли вікна, виглядали на вулицю, закидали один одного запитаннями, наспіх одягались у що попало. По вулицях велетенського міста пронісся перший подув неминучої бурі жаху: це був початок великої загальної паніки. Лондон у неділю вночі лягав спати спокійний, байдужний, — на світанку в понеділок прокинувся з гострою свідомістю страшної небезпеки.
Переконавшись, що, дивлячись із вікна, не можна нічого зрозуміти, брат спустився вниз на вулицю. Небо між парапетами домів зарожевіло перед сходом сонця. Натовп утікачів, в екіпажах і пішки, зростав з кожною хвилиною. „Чорний дим!“ — чулося крики навкруги. — „Чорний дим!“ — підхоплювали і безугавно повторяли втікачі. Не можна було не захопитись цим загальним переляком. Поки брат,
