стоячи в дверях, думав, який шлях вибрати, він побачив ще одного продавця газет і купив у нього один примірник. Газетник побіг далі, мов несамовитий, продаючи на ходу по одному шілінгу за примірник. Паніка й жадоба зиску! — яка дивовижна мішанина…
З цієї газети мій брат і довідався про все, прочитавши ту катастрофічну телеграму головного начальника:
„Марсіяни — писав він — за допомогою своїх ракет випускають величезні хмари чорного отруйного диму. Вони збурили наші батареї, зруйнували Річмонд, Кінґстон і Вімбелдон, і тепер поволі посуваються на Лондон, знищуючи все на дорозі. Ніщо не може їх зупинити. Єдиний порятунок від чорного диму — негайно тікати“.
Оце і все, — але цього було досить. Вся людність величезного шостимільйонового міста заметушилася, одягалася наспіх і тікала, хто куди міг; скоро велетенська, без кінця-краю хвиля втікачів ринула на північ.
— Чорний дим! Огонь! — чулося з усіх боків.
На дзвіниці сусідньої церкви шалено калатали дзвони. Якась коляса з переляканим погоничем з усього маху вскочила в рів серед крику й прокльонів натовпу. У вікнах будинків тремтіло кволе жовтувате світло, а деякі карети миготіли непотушеними лихтарями. А вгорі над головою розгорався світанок, — чистий, непохитний, спокійний.
Брат почув біганину в кімнатах і на сходах позад себе: до нього підійшла хазяйка в наспіх накинутім халаті і з шаликом на плечах. За нею плентався чоловік її, щось вигукуючи.
Тількищо брат почав розуміти зміст усього, що творилося навколо нього; він хутко кинувся до своєї кімнати, заховав у кишеню всі свої гроші (щось коло десяти фунтів) і вибіг знову на вулицю.
