В той час, коли я слухав божевільне бурмотання вікарія, сидячи під тином серед рівних луків біля Галіфорда, та коли мій брат стежив за потоком утікачів, що геть чисто загатили Вестмінстерський міст, — марсіяни знов розпочали наступ. Як можна було довідатися із суперечливих повідомлень газет, більшість марсіян залишилася в ямі на Горсельському вигоні до дев'ятої години тої ночі, запопадливо працюючи й вироблюючи якісь хемічні препарати. На це вказував зеленкуватий дим, що вихоплювався з ям величезними стовпами.
Але троє марсіян напевно вийшли з ями ще о восьмій годині і, пробираючись помалу й дуже обережно, пройшли через Байфліт і Перфорд прямо до Ріплею і Вейбріджу, опинившись якраз перед батареями, що були заховані в тому місці. Вони наступали не гуртом, а поодинці, один за одним, на віддаленні приблизно півтори милі один від одного; їх постаті яскраво вимальовувалися на обрію, рожевому від заходу сонця. Вони перегукувалися пронизуватими голосами, що нагадували рев фабричних сирен, переходячи з одного тону в інший по всій гамі звуків.
Цей рев, переплітаючись із гарматною стріляниною біля Ріплею й Сент-Джордж-Гілу, долітав ото до нас у Галіфорд. Гарматні батареї, що стояли біля Ріплею, всі охочекомонні, що їх не слід було б ставити на таку відповідальну позицію, передчасно тарахнули з гармат навгад
