і кинулись тікати, — хто верхи, хто пішки, — через спустошене село. Передній марсіянин спокійнісінько собі переступив через гармати, не вживаючи навіть своїх теплових проміннів, поминув їх спокійно і, несподівано підійшовши до батареї в Пейнзгіль-Парку, хутко її знищив.
Та гармаші Сент-Джордж-Гільської батареї були іншої вдачі, а може мали кращого командира. Їхніх гармат, захованих у сосновім лісі, марсіянин не помітив і підійшов до них дуже близько.
Спокійно, мов би були на параді, вони зарядили свої гармати; підпустивши ворога на тисячу ярдів, тарахнули з усієї батареї.
Набої вибухли навколо марсіянина, і салдати бачили, як він, ступивши ще кілька кроків уперед, захитався й упав. Крик радости вихопився з усіх грудей. З шаленою хуткістю салдати знов зарядили гармати. Марсіянин завив тягучим голосом; на його голос тої самої хвилі з півдня з'явився другий блискучий велетень. Здається, що одну з трьох ніг велетня було відбито шматком гранати. Другий випал батареї загинув марно, ударившись у землю досить далеко від поваленого велетня. А тимчасом обидва його товариші, прийшовши на допомогу, наставили свої теплові проміння на батарею. Ящики з набоями полетіли вгору; всі сосни навколо батареї в одну мить охопило полум'я. З усіх салдат урятувалося всього двоє-троє, що встигли перебігти верх і через гребінь — на другий бік горба.
Після цього велетні — всі троє, здається — стали радитися; принаймні, розвідка, що стежила за ними, сповіщала потім, що вони простояли на одному місці з півгодини. З-під покришки підбитої машини виповз марсіянин — мізерна смуглява істота, схожа здалеку на якогось павучка — і заходився, очевидячки, лагодити свою попсовану треногу. Коло дев'ятої години вечора він уже скінчив свою роботу, бо над верховіттями соснових дерев знову замаячив його каптур.
