Бо тільки церкви черево одно
Перетравить неправедне майно.
Фавст: Це в них така вже звичка взагалі;
Це можуть і жиди і королі.
Мефістофель: Перстені, ланцюшки той піп
Без церемонії загріб,
Забрав — спасибі не сказав,
Якби горішків жмінку взяв.
Приобіцяв їм скарби неземні,
А ті стоять і тішаться, дурні.
Фавст: А Ґретхен?
Мефістофель: Щож, сумна сидить,
Не знає, що його робить, —
Той скарб їй дуже в голову заліз,
Ще більше той, хто скарб приніс.
Фавст: Нещасна! жаль мені її!
А ти придбай ще другий скарб мені!
Бо той нічого був не варт.
Мефістофель: Для вас, мій панцю, все те жарт!...
Фавст: Зроби, як я тобі звелів!
Та тиб сусідку ще підвів! —
Будь чорт як чорт, — не розмазня, —
І скарб новий придбай ще цього дня!
Мефістофель: Так, паноньку, я все зроблю в покорі!
(Фавст виходить.)
Закоханий — цеж гірше ніж дурний;
Такий віддасть і місяць, сонце й зорі
На радощі коханочці своїй! (виходить.)
Мій любий муж. — хай Бог простити йому! —
Зробив мені він кривду не одну;
Погнався десь у світ із дому,
Мені лишив хіба одну солому.
А яж йому журби не завдавала...
Та знав Бог, як я його кохала (плаче)
А може вмер? в далекій стороні...
Хоч би хто звістку дав мені!
Маргарета входить.
Маргарета: Ах, пані Марто!
Марта: Ґретхен, що тобі?
Маргарета: Мене вже й ноги вдержати не годні.
Я в шафі знов найшла, сьогодні
