— 107 —
І скрізь вона перед вела,
Любила тістечка, хапалась до вина.
Ну, знаєш, — сорому ні крихточки не мати,
І подарунчики приймати!
Він обнімав та цілував,
Нарешті й квіточку зірвав.
Ґретхен: Нещасна!
Лізхен: Що? тобі ще й жаль її?
Ми над куделею куняли довгі дні,
А ввечір мама не пускала нас.
А та з коханком проводила час
На лавці під дверима що-дня,
І ще за мало було їй; то хай вона
Соромиться тепер, ховається від всіх,
В сорочці згрібній хай покутує свій гріх!
Ґретхен: Та, певне, він ожениться на ній.
Лізхен: Ага, ожениться! він не дурний, —
Не стільки світа, що вікні!
Його й нема вже.
Ґретхен: Цеж нечесно! ні!
Лізхен: А хоч би й так! Всеж лихо жде її.
Бо хлопці їй зірвуть вінок,
А ми їй під поріг насиплемо трісок. (Виходить.)
Ґретхен (вертається до дому).
Колись і я так сміливо судила
Як дівчина нещасна согрішила!
І як могла я для чужих гріхів
Вишукувать що-найлютіщих слів?
Що було чорним, я ще гірш чорнила.
І все здавалося — за мало наганьбила.
Невинністю хвалилась більше всіх,
Тепер я і сама вже впала в гріх.
Та-хвиля та, коли я согрішила,
Така солодка була, ах, так мила!
|
МІСЬКА СТІНА.
В заглибленні муру образ Mater dolorosa, перед нею квіти.
Ґретхен (втикає свіжі квіти в вазонки).
Поглянь на мене,
Скорботня нене,
Який на серці жаль і біль!
Бо й ти страждала,
І ти ридала,
Як згинув син коханий твій,
|
