Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/126

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 113 —

 Ґретхен: Ох, Боже! Що це наді мною?
 Валєнтін: Хоч Бога вже лиши в спокою!
Що сталось, того не завернеш ти,
І як пішло, так буде й далі йти.
Коли з одним зробила гріх,
То згодом більше буде їх,
А як дванайцять перейде, —
Все місто матиме тебе.
Як тільки вродиться той сором,
Боїться ще людських очей,
Ховається в пітьмі ночей,
То ми про його не говорим.
Його би задушили люде.
А як він виросте лишень,
То ходить голим в білий день;
А всеж гарнійшим він не буде.
І чим гидкіш його обличче,
Тим більш стає до світла ближче.
 Я бачу справді вже той час,
Коли тебе порядні люде
Минатимуть, як труп зараз,
Втікатимуть як від паскуди.
А як тобі хто ввічі гляне,
То ти в душі тремтітимеш;
І злотних ланцюшків нестале
І в церкві під вівтар не підійдеш!
Забудеш гарні ковнірочки,
Ходить не будеш на таночки! -
Будеш тинятися кутками
Поміж каліками та жебракам,
А хоч і Бог простить гріхи твої,
То будь проклята на землі!
 Марта: Вам слід би душу Богу доручити,
А не зневагами грішити!
 Валєнтін: Колиб я міг лиш до кісток твоїх,
Огидна бабо-зводлице, добутись.
То думаю, що всіх гріхів своїх
Я міг би зараз тут позбутись.
 Ґретхен: Мій брате! За що я терплю?!
 Валєнтін: Ти чуєш? Сльози залиши свої!
Як ти продала честь свою.
Оце найважчий був удар мені.
Я в гріб і честь свою беру,
І чесним вояком умру.