Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 24 —

Для трупа я занадто вже живий.
Я — кіт, що ловить лиш живих мишей.
Господь: Нехай! Тобі передаю це право:
Зіпхни його від правди джерела
І поведи, як зможеш, на лукаву
Доріжку темряви і зла.
І з соромом признаєшся мені,
Що добрий чоловік дорогу правди знає,
Хоч деколи й блукає він у тьмі.
Мефістофель: Гаразд! Не довго це тріває!
Я певен, що за мною перемога!
Та як дійде воно до того, —
Хоч дайте ним натішитись мені!
Хай з болю він повзає по землі,
Як тіточка моя, гадюка славна.
Господь: До мене ти зявляйся як і здавна!
Я не ненавижу таких як ти.
Бо з духів, заперечуючих явне,
Я з жартуном люблю і річ вести.
Бо чоловік нахильний до спокуси,
Він любить спокій, і тому
Дам неспокійного товариша йому,
Що дражнить і, як чорт, творити мусить.
А ви, правдиві Божі діти,
Красою раю можете радіти
І хай буття, що творить і живе
Обніме вас любовними руками,
А що в змінливій формі напливе,
Ви прикріпіть трівалими думками.
(Небо, зачиняються, архангели розходяться.)
Мефістофель (сам): А деколи він милий дідуган,
І булоб шкода з ним зірвати!
Це гарно, що такий великий пан
Так чемно вміє й з чортом розмовляти.