Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/36

— 23 —

Від фраз моїх ти певноб розсміявся.
Як би давно від сміху не відвик.
Про сонце й світ у мене слів не буде,
Я бачу тільки, як бідують люде.
Маленький бог землі — мов задубілий пень —
Він все такий дивак, як був і в перший день.
Йому лилось би й краще може.
Колиб йому не дав ти промінь неба, Боже,
Що зветься розумом: — повір!
Він гірший став як найпідлійший звір
Бо він, за позволінням Пана Бога,
Мов сарана зелена, довгонога,
Що скане і летить без голови,
Стареньку пісеньку цвірінькає з трави.
Та хоч би вже в траві сидів, проноза!
Ні! в кождий гній він тиче свого носа.
Господь: На цім кінець, чи всього не сказав ще?
Ти тільки з скаргами сюди приходиш завше.
Все щось тобі недобре на землі?
Мефістофель: Ні, Пане, — справи там, як завше, дуже злі
І між людьми я стільки лих знахожу.
Що навіть я їх мучити не можу.
Господь: А що там Фавст?
Мефістофель: Той доктор?
Господь: Мій слуга!
 Мефістофель: І справді! Він вам служить особливо,
Бо не з землі бере той дурень хліб і пиво.
Його десь вабить на простори,
Він, несвідомий дурощів своїх.
З небес би позривав найкращі зорі,
А від землі він прагне вищих втіх.
Ні те, що там, ні те, що вгорі,
Не вдовільнить грудей його палких.
Господь: А служить він мені, йому й не снилось те,
Та хутко я йому на все одкрию очі, —
Бо знає садівник, як дерево росте,
Що цвіт і овочі вже будуть в другім році.
Мефістофель: Ось вам рука! І цього в вас не стане!
Як право лиш мені дасьте,
Він піде нашими стежками.
Господь: Як довго він на цій землі,
Так довго він у вашій волі,
Людина блудить за всі дні свої.
Мефістофель: О, дякую! Мерцями я ніколи
Так дуже радо не займавсь.
Я, бачте, в свіжих, повних закохавсь.