Аж пріла бідна голова.
А дурнем вийшов все одно
Таким, як був колись давно.
Маґістром, доктором прозвав мене цей світ,
І я вже більш як десять літ
То вверх, то вслід, то вбік, то вкісь,
Вожу своїх учеників за ніс, —
І бачу, що знання нам не дається.
Од цього серце мало що не рветься.
Хоч я й розумнійший, ніж всі дикарі.
Докторі, маґістри, попи й писарі,
Хоч я і не знаю страху, суєвірря,
Чортів не жахаюсь і в пекло не вірю. —
Але за те я радощів не маю; —
Не думаю, що я щось добре знаю.
Я знаю, що навчить нікого я не можу,
Людей не наверну на стежку хорошу.
Не маю я ні скарбів, ні майна
І світських почестів у мене теж нема.
Так жити — й пес би навіть відцурався.
І через те я маґії віддався,
Щоби хоч дух відкрив мені
Загадки світу потайні,
Щоб я, потіючи, своїм ученикам
Про те не говорив, чого не знаю сам.
Щоб я пізнав таємну міць.
Всю суть і звязок таємниць
Між світом цим, а тим, що десь над нами,
І більше не потів над бідними словами.
(Дивиться крізь вікно на місяць)
О, ясний місяцю, хоч ти
Мені в останнє засвіти
На ціле пекло мук моїх!
Лиш ти, мій друже, знаєш їх.
Колись на мене ти нераз
Дивився з смутком її пізній час
О, як би я блукати міг
В проміннях радісних твоїх.
Мов ті примари над горою,
Що ген, окутана імлою,
Цих мук пізнання відцуратись,
В росі поранковій скупатись...
Я все ще тут, в тюрмі старій,
Глухій і проклятій норі?
Де в замальованім вікні
