Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/39

— 26 —

 Аж пріла бідна голова.
 А дурнем вийшов все одно
 Таким, як був колись давно.
Маґістром, доктором прозвав мене цей світ,
І я вже більш як десять літ
То вверх, то вслід, то вбік, то вкісь,
Вожу своїх учеників за ніс, —
І бачу, що знання нам не дається.
Од цього серце мало що не рветься.
Хоч я й розумнійший, ніж всі дикарі.
Докторі, маґістри, попи й писарі,
Хоч я і не знаю страху, суєвірря,
Чортів не жахаюсь і в пекло не вірю. —
Але за те я радощів не маю; —
Не думаю, що я щось добре знаю.
Я знаю, що навчить нікого я не можу,
Людей не наверну на стежку хорошу.
Не маю я ні скарбів, ні майна
І світських почестів у мене теж нема.
Так жити — й пес би навіть відцурався.
І через те я маґії віддався,
Щоби хоч дух відкрив мені
Загадки світу потайні,
Щоб я, потіючи, своїм ученикам
Про те не говорив, чого не знаю сам.
Щоб я пізнав таємну міць.
Всю суть і звязок таємниць
Між світом цим, а тим, що десь над нами,
І більше не потів над бідними словами.
 (Дивиться крізь вікно на місяць)

 О, ясний місяцю, хоч ти
 Мені в останнє засвіти
 На ціле пекло мук моїх!
 Лиш ти, мій друже, знаєш їх.
 Колись на мене ти нераз
 Дивився з смутком її пізній час
 О, як би я блукати міг
 В проміннях радісних твоїх.
 Мов ті примари над горою,
 Що ген, окутана імлою,
 Цих мук пізнання відцуратись,
 В росі поранковій скупатись...
 Я все ще тут, в тюрмі старій,
 Глухій і проклятій норі?
 Де в замальованім вікні