Не видко й сонечка мені.
Аж до склепіння купи книг,
Покриті порохом, а ось
В диму папері: — скільки в них
Цвілі і гнилі завелоcь!
Склянок і банок довгий ряд.
І всякі прилади. Цей склад
Від давніх прадідів стоїть.
Отсе твій світ, і все де зветься світ!...
Ти ще питаєшся, чого
Стискає серце жаль і біль?
Ти сам заковуєш його,
Ти в ньому сам розводиш цвіль.
Здоровим, дужим, молодим
Ти вийшов з Божої руки,
А сам зарився в гниль і в дим
Між ці скелєти й кістяки.
Геть, геть! далеко, на простір!
На волю з темної нори!
І тільки Нострадама твір
Собі товаришем бери!
Пізнаєш згодом льот світил,
І хто їм дав той вічний рух,
І знайдеш скарб душевних сил,
Як заговорить з духом дух.
Дарма! сухенький розум наш
Знаків небесних не збагне.
Ви духи, скрізь навколо нас, —
Скажіть: ви чуєтє мене?
Якіж величні, дивні почуття
Від цього образа в душі моїй ожили,
Неначе щастя давнього життя
Сповнило полумям всі нерви і всі жили!
Чи то не Бог писав оті знаки?
Що пал душі втихомпряють,
І серце втіхою сповняють, —
Під дотиком таємної руки
Мені всі тайни світу одкривають?
Хиба я Бог? Мені так ясно все!
Я бачу в рисах цих достоту
Всю творчу міць, живу природу.
Тепер я зрозумів премудре слово це:
«Світ духів кождому одкритий,
«Скинь тільки з серця пелену!
