Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/40

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 27 —

 Не видко й сонечка мені.
 Аж до склепіння купи книг,
 Покриті порохом, а ось
 В диму папері: — скільки в них
 Цвілі і гнилі завелоcь!
 Склянок і банок довгий ряд.
 І всякі прилади. Цей склад
 Від давніх прадідів стоїть.
 Отсе твій світ, і все де зветься світ!...
 Ти ще питаєшся, чого
 Стискає серце жаль і біль?
 Ти сам заковуєш його,
 Ти в ньому сам розводиш цвіль.
 Здоровим, дужим, молодим
 Ти вийшов з Божої руки,
 А сам зарився в гниль і в дим
 Між ці скелєти й кістяки.
 Геть, геть! далеко, на простір!
 На волю з темної нори!
 І тільки Нострадама твір
 Собі товаришем бери!
 Пізнаєш згодом льот світил,
 І хто їм дав той вічний рух,
 І знайдеш скарб душевних сил,
 Як заговорить з духом дух.
 Дарма! сухенький розум наш
 Знаків небесних не збагне.
 Ви духи, скрізь навколо нас, —
 Скажіть: ви чуєтє мене?

(Одкриває книгу і спостерігає знак макрокозма.)


Якіж величні, дивні почуття
Від цього образа в душі моїй ожили,
Неначе щастя давнього життя
Сповнило полумям всі нерви і всі жили!
Чи то не Бог писав оті знаки?
Що пал душі втихомпряють,
І серце втіхою сповняють, —
Під дотиком таємної руки
Мені всі тайни світу одкривають?
Хиба я Бог? Мені так ясно все!
Я бачу в рисах цих достоту
Всю творчу міць, живу природу.
Тепер я зрозумів премудре слово це:
 «Світ духів кождому одкритий,
 «Скинь тільки з серця пелену!