Фавст: Вже кригу з порогів і рік позносило,
Від погляду сонця струмок забренів,
Чарівно гай зазеланів,
А сива зіма заховалась безсила
Десь у проваллях диких верхів.
А деколи сипле вона звідтіля
Крупинками снігу, і трави морозить,
Та в іней вбірає зелені поля.
Та білої барви сонце не зносить.
Скрізь родиться нове життя й змагання,
Все прагне барв живих, нового вбрання.
А хоч квіток нема ще тут, — зате,
Диви, як наш народ красується, цвіте.
Лиш обернись, з високого горба
Поглянь назад до городської брами.
Як суне з неї на простір юрба
І розсівається полями.
Любо їм грітись на сопці сьогодні,
Вони святкують свята великодні,
Бо з Господом воскресли і самі. -
З домів низеньких та глухих кімнат,
Покинувши крамничку чи варстат,
Де довго пробували як в тюрмі,
З під тягару домів та вузьких вулиць,
З святочної пітьми старих церквів
На світло вийшли після довгих днів
І глянь, як скрізь юрбами розвернулись!
По всіх садках, городах, близь гаїв.
А скільки по ріці пливе човнів,
Що від людей аж перегнулись!
Ось, навантажений до краю,
Зникає цей, останній вже човен.
А бачиш ти он-ту барвисту зграю,
Що на горі стоїть, на стежці, там, ген-ген?!
Я чую гамір вже по селах,
Тут справді рай для всіх веселих.
Радіють всі, здаються всі ріднею.
Тут я людина! можу бути нею.
