Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/67

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 54 —

При боці шабелька: так само
Я раджу вбратися й тобі.
Покинь нікчемними думками
Троїти в серці почуття.
То взнаєш, то таке життя.
 Фавст: Хоч як не зодягнусь, а пекло тих страждань
Життя тісного мушу відчувати.
Я за старий, щоб лицаря вдавати,
За молодий, щоб жити без бажань.
Чого від світа сподіватись?
«Ти мусиш всього відрікатись» —
Отсє його відвічний спів.
Що все мені в ухах бренить —
І все життя від перших днів
Його співає кожна мить.
Всю ніч гіренькі сльози лить
І з жахом ждати ранку золотого.
Побачить день, який не вдовільнить
Ні-одного бажання, ні одного.
Що навіть сподівання втіх
В зарозумілій критиці зменьшає.
І творчості грудей моїх живих
Він дрантям життєвим перешкоджає.
А спуститься на землю ніч німа.
Я боязко на постелі качаюсь,
Спочинку й тут мені нема;
Я диких снів її лякаюсь.
Той Бог, що в грудях цих живе.
І в глибині душі нуртує,
Він над моїми силами панує
Але з грудей їм вийти не дає.
Життя мені тягар; — йому на злість
Я прагну смерти; смерть приємна вість.
 Мефістофель: А все таки та смерть не дуже милий гість.
 Фавст: Щасливий той, кому вона віночком
Кровавих лаврів обвиває скрані.
Чи то, заставши за таночком,
В обійми кине дівчині коханій.
О, чом же я в той радісний часок
Від сили Духа вищого не згинув?!
 Мефістофель: А хтось таки в ту ніч брунатний сок
Отак, не випитим закинув
 Фавст: Шпигунство, бачу, в тебе ремество!
 Мефістофель: Хоч не всезнайко я, та знаю не одно.
 Фавст: Як від страшного поривання
Мене відбив солодкий звук.