звістку привіз навіть не простий козак, а джура? І через віщо джура в такому пишному вбранні? Чи не сталося лиха якого?
Сагайдачний із старшиною вийшли на беріг. Джура вклонився низенько. Видко було, що він дуже турбується.
— Джуро Яремо, — сказав Сагайдачний, пильно дивлючися йому в вічі: — не своїми ти кіньми гуляєш і тягеля червонії, од піл до коміра злотом гаптовані, не свої на собі маєш, не своєю шаблею булатною та пищаллю семип'ядною владаєш. Мабуть ти свого пана зо світу звів.
— Ні, батьку кошовий, отамане військовий, — одказав джура, вклонившися старшині, — я свого пана зо світу не звів, а лежить він отам на бойовищі постріляний та порубаний, на рани смертельнії незмагає. То прошу я вашої милости козаків туди послати, щоб славного лицаря Хведора Безрідного та инших козаків поховати, звіру-птиці на поталу не подати.
— То й инших козаків на світі немає?
— Усіх, пане отамане, у пень посічено-порубано, тільки я обрятувався.
Сумно похилив голову Сагайдачний і все козацтво з жалю за товаришами…
Незабаром козаки були вже на бойовищі…
І на Хведорі Безрідному сидів уже ворон і добірався до очей, що все дивилися на блакитне небо, та тільки вже не бачили його…
Заходилися козаки своїм помершим товаришам довішні хати будувати: шаблями суходіл копали, а шапками та приполами землю з глибоких ям виносили.
Хведора Безрідного, славного лицаря, червоною китайкою накрили і високу-високу могилу над ним насипали; а в головах спис його встромили
