Джура скочив на коня, взяв другого за повід і, сумно глянувши на Хведора, побіг до Дніпра.
Хведір Безрідний зостався сам…
І згадався йому рідний Острог, зелені садки, дзюркотлива Горинь, похмура, з закуреними стінами друкарня і літери, літери, — і кінця тим літерам немає, — а запорожець Карпо ллє з їх кулі на татар та на турків… Багато їх положив Хведір тими літеровими кулями… а яка ж куля положила його самого, Хведора Безрідного, що то був друкарем бідолашним, а тепер став лицарем славетним?.. Що тепер йому з тієї слави!.. А он море… синє-синє та безкрає… Кафа… пожежа… плач… лемент… маленька татарочка… Синоп палає… А он Катря… люба, кохана Катруся… чорні оченьки її так і зазирають у душу… Оті оченята і положили його тут… за-для їх пішов він слави-лицарства добувати… От і здобув…
А джура тим часом прибіг до Дніпра і побачив дивну картину. Дніпро захряс чорними, а то й помальованими чайками; попереду пливли пишно повбірані, здобуті в турків, ґалери, а на їх маяли корогви. Козаки в кольористому вбранні, у високих шапках з кольористими, переважно червоними верхами, цвіли, як мак, помішаний з гвоздиками та з волошками. На зброї вигравало сонце.
Джура Ярема скочив на шпилик, надів шапку на спис і почав нею махати.
— Глянь, та то ж козак! — загомоніли на чайках. — І справді козак! — Та то ж Ярема, що в Хведора Безрідного за джуру.
Кільки чайок пристало до берега; пристала й ґалера та, що на їй Сагайдачний був із військовою старшиною, бо вони догадалися, що то Ярема прибіг із звісткою від тих козаків, що їх послано було пройти по за фортецею. Але через віщо ж
