— Кажуть, що петлю на його накинуто!
— Арканом потягли батька!
— А бодай нас усіх лихо побило, що попустили це!
— І громом нас проклятих не побило!
— Їдьмо, браття! Або гетьмана добути, або живими не бути!
— Або гетьмана добути, або живими не бути! — розітнувся могутній голос Карпів, покриваючи всі инші голоси, і він та ціла юрба козаків кинулися до ворожого табору.
— Стійте! стійте! Батька задавите!.. — закричав хтось несамовито.
Передні коні кинулися вбік, бо перед ними з'явився якийсь велетень: на лівому плечі він щось ніс, а в правій руці держав голу шаблю і махав нею на всі боки.
— Та стійте ж бісови діти! Стійте! — кричав він, махаючи шаблею, щоб не наскочили коні.
— Та це Хома!
— Та Хома ж і єсть! — дивувалися козаки. — Чого ти коней лякаєш?
— Якого то собачого сина несеш? Татарина піймав, чи що?
— Батька несу!
— Батька? Що він плете?
— Батька… гетьмана… вбитого…
— Господи… Батька таки вбито!..
— Вбито!.. Гетьмана вбито… Он він неживий!.. Мати Божа!..
І поміж козаками мов хвиля покотилася звістка:
— Гетьмана вбитого знайдено!
Всі позскакували з коней і позбігалися до того гурту, серед якого Хома, мов збожеволівши з тяжкого горя, все махав шаблею, боячися, що в його однімуть дорогого покійника.
