Стецько Мазепа і Небаба старий, і Хома велетень, і вусатий Карпо, і Грицько та Юхим з Острога.
Що-божого дня б'є татарсько-турецьке військо на козацько-польський табор, та не щастить султанові його здобути, бо хоча султанського війська уп'ятеро більше, та далеко йому до козацького, а отаманню його далеко до Сагайдачного.
На дворі ніч. Похолодно… З півночі, з Московщини, холодний вітер наганяє сірі хмари. Вони раз-у-раз набігають на місяць, що сріблом осяває їх прозорі краї.
Недалеко од Дністра горить багаття; круг його сидять козаки, а між ними й наші знайомі.
— Хомо, про що це ти замислився? — спитав Грицько, роспалюючи жариною люльку.
Але Хома не встиг одмовити, бо враз почалося стріляння з того боку, де був турецький табор.
— До зброї! До зброї! — гукали козаки.
— А, сто копанок! — скрикнув Небаба. — І сю ніч не пощастить нашому батькові заснути!
Ще ні разу не наскакували турки на козацький табор так люто, як цього разу. Кафинський санджак із своїм загоном так несамовито сікли на всі боки шаблями, що пробилися аж мало не до гетьманського намету. Та козаки під приводом Сагайдачного й Небаби не подалися й цього разу: все бойовище вкрили вони ворожим трупом, а решту ворогів загнали в болото.
На дворі почало вже сіріти, як верталися козаки з баталії в свій табор. Хоч потомлені, та раді, що й цього разу прогнали ворогів, вони весело розмовляли та жартували. Коли це страшна звістка пробігла проміж ними.
— Батька немає! Гетьмана ніде не видко!
— Убито батька! Убито!
— Та хто ж бачив? — Де вбито? — Коли?
