жів та виделок не було і в заводі. Не було навіть ложок, бо ложку й ніж кожен козак мав у себе на чересі або в кишені.
Козаки, трохи причепурившися, виймали свої ножі й ложки, хрестилися на схід сонця і сідали колом круг хліба та сільниць; деякі бралися різати хліб і собі й товариству.
Вуси закручували козаки вгору, щоб не заважали їсти; а в кого були занадто довгі „вуси мов ретязі“, то закладали за вуха.
Тим часом кухарі здоровенними ополониками насипали страву у величезні миски, а призначені на те козаки на дрючках розносили миски з стравою товариству. Як рознесено миски, тоді почали козаки обідати. Спершу простягав до миски ложку курінний отаман, набірав страви, повагом ніс її до рота, підставивши шматочок хліба, щоб не капнути, повагом перекидав страву з ложки в рот і не поспішаючися жував хліб, щоб товариство не сказало, що він „глита як собака“. Тоді, так саме не поспішаючися, утирав рукавом, а то й хусткою вуси і знов кусав хліб. За батьком-отаманом простягав ложку до миски той козак, що сидів ліворуч од його, за тим його сусіда з лівого боку, — і так усі по ряду, аж поки черга доходила знову до батька-отамана.
Як миска спорожнялася, тоді кухарі знову насипали страви, бо в козаків був такий звичай, щоб неодмінно повиїдати все, що наварено й напечено на обід.
Поприймавши миски, приносили на широких дошках печених кабанів, баранів то що. Печеню рубали на шматки сокирами та різали різницькими ножами. Серце давано батькові-отаманові, щоб добрий був до своїх дітей-козаків та щоб мав гаряче серце до ворогів, а легені ділено всім по
