І щось боляче стиснуло за серце. Пропливло перед Сагайдачним і його власне життя з крівавими подіями… А з-за його випливла біленька батьківська хата в Самборі, ласкаві материни очи, високі сірі, темним лісом порослі, гори, біленька церковка, де він співав на криласі, а потім уже й „апостола“ читав… острозька школа… Згадалися хвилини молодого ясного щастя… А тепер он до якої слави дожив: он яку високу могилу йому насипають!..
А могила росла все вище й вище… Он уже козаки насилу вилазють на неї, а все сиплють та сиплють землю, щоб вища була.
— Вище, вище насипайте, хлопці! — гомонять козаки. — Хай буде така висока могила, щоб з вітром гомоніла.
— Сипте, сипте, панове, козацьку славу! Хай росте козацька слава!
Та ось могилу вже насипано — високу, високу! Вищу за всі, які насипано попереднім кошовим… Козаки витрусюють землю з шапок та з приполів, утоптують могилу ногами, зіходють на майдан і знову стають колом.
Писарь уклонився новому кошовому та курінним отаманам і сказав:
— Час, панове, новому кошовому на престолі сісти.
— Іди, батьку, закон приймати! — сказали курінні Сагайдачному.
Сагайдачний зійшов на могилу і сів на вершечку. Високо сидить він! Далеко видко нового кошового!
— Здоров будь, новий батьку! — озвалося козацтво до свого нового кошового. — Дай тобі Боже лебединий вік та журавлиний крик!
— Як будемо з ворогами биться, то щоб і тоді тебе так видко було, як тепер!..
