— Ще б не влучали! Вони ж таки не з простого свинцю, а з ученого, з письменного, — усміхнувся й собі парубок.
— Як то з письменного? — спитав Омелько.
— А так, що з письменного, дядьку, бо цим свинцем польські книжки друковано, — пояснив парубок.
Він виняв з кишені кільки чорних стовпчиків і на долоні показав їх Омелькові. То були друкарські літери. Хведько — отой високий блідий парубок — був друкарем у друкарні князя Острозького. Він зовсім не любив друкарської роботи, а робив її з неволі, бо був підданий князя Острозького, і князь узяв його в друкарню з Острозької школи. Нудно було Хведькові стояти в похмурій друкарні та складати книжки з літер тоді, як у голові снуються думки зовсім не про літери, а про ліс зелений, про поле широке, про козакування. От і працює хлопець неуважно, становить не ті літери, які треба і має за те від пана ревизора ляпаса, а то й киюрою по спині. Ну, і зненавидів Хведько друкарню. Та й як же було не знанавидіти! Хлопцеві мріється Січ Запорозька, вільне козакування, а тут складай з літер „Вертоградъ“ або „Ліствицю“. Дуже йому огидли всі оті „Вертогради“ та „Ліствиці“, а найдужче огидли літери! От і став він їх красти в друкарні та носити козакам на кулі. Та тільки не займав він тих літер, якими друковано церковно-слав'янські книжки, а брав тільки латинські та польські і повертав їх на козацьку справу. От і сталося так, що поляки вживали літери на те, щоб друкувати книжки і ними зневолювати душу вкраїнського народу, повертаючи його в свою віру; а вкраїнський народ переливав ті літери на кулі і вживав їх на те, щоб визволятися від поляків.
— Що ж це воно? — дивувався старий Омелько, мацаючи пальцями маненький чорний стовпчик.
