Козаки подивилися навкруги. Під кипарисом стояла дівчина й плакала; до неї прихилилося мале чепурне хлоп'я. Біля їх стояли татари, показували на їх пальцями і жваво сперечалися. Посеред майдану, біля великого водограю, саме проти сонця, сидів старий сліпий дід у рам'ї. Він зараз оце пообідав огірком та лустою хліба, що хтось йому подав, та й того не доїв, а положив решту в мисочку, що стояла в його на колінах. Круг діда скупчилися невільники, сковані ланцюгами по двоє й по троє; вони не що давно пригнали з Козлова каторгу з вагою, а тепер їх вигнано на торг, щоб перепродати з баришем, бо в Кафі за невільників плачено дорожче, ніж у Козлові.
— Скільки вже ви тут у неволі пробуваєте, старче божий? — спитав один невільник.
— Був тридцять років у неволі, а тепер тридцять без одного у великій пригоді, — одказав старець.
— Скільки ж вам, дідусю, років було, як вас татари забрали?
— Двадцятий пішов, як узяли.
— А ви ж тоді не темні були?
— Ні, видющий був.
— А коли ж ви отемніли?
— Саме перед волею, — сказав старий, усміхаючись.
— Як то, дідусю, перед волею?
— А так: як схотілося мені волі, то я і втік з каторги, а мене піймали та в тяжчі кайдани закували. Я не покаявся та вдруге втік; а мене піймали та ще в тяжчі заліза закували… А як на тридцятому році утретє втік, то тоді вже мене, піймавши, не кували в заліза, а взяли та очі мені повиймали, щоб не бачив шляху на рідну Вкраїну… З того часу я й став вільний… От же й виходить, що саме перед волею отемнів. Двадцять років воду
