татарам носив, а як постарівся та занедужав, то й не зміг уже води носити, і десятий рік уже старцюю.
Сумно хитали головами невільники, слухаючи старцеве оповідання. Кожному думалося, що може й йому судилася така ж гірка доля.
Сагайдачний та Олексій Попович, стоячи в юрбі, слухали невільницькі розмови і теж думали кожен свою думу.
Сагайдачному думалося, що як продовжить йому Бог віку, то раніше чи пізніше, а таки зруйнує він оце розбійницьке гніздо — Крим, знищить на йому всякий слід татарського панування, перенесе туди Січ запорозьку і осадить її там. Він думав, що як збільшити військо запорозьке до ста або й до двохсот чи до трьохсот тисячів козаків та осадити Січ над чудовою морською затокою і звідти нападати на турків, то можна зовсім їх вигнати з Європи…
А Олексієві Поповичеві пригадувалося, як і він був тут, у Кафі, в неволі, і тоді ще бачив цього старця. Він і тоді вже був сліпий та недолугий і старечим голосом співав невільницькі та козацькі думи, а татари слухали і мало що розуміли, але жаліли бідолаху і подавали йому хто грошинку, хто шматок хліба або огірок чи морквину.
— Заспівайте нам, діду! — прохали невільники.
— Якої ж вам? — спитав старець.
— Невільницької, старче божий.
— Гаразд, заплачу й невільницької.
Старець помацав круг себе і намацав свою немудру бандуру. Він злаштував її з якогось коробочка, приправивши до його струни. Струни з одного боку накручувалися на кілочки. Старець поторкав струни, попідкручував кілочки, зняв до
