те й було воно в багатьох пороздиране та закрівавлене. На ґалері чути було гомінку і польську, і московську, але переважно вкраїнську. Невільники — хто спав міцно, ніби хотів виспатися за недоспані в неволі ночі, хто їв, хто оповідав товариству про свою неволю, про домівку, про рідних, що зосталися дома, як його забрано в неволю, а тепер може вже й на світі їх немає. Всі браталися, бо всіх порівняла неволя та червона таволга. Старий дід, стоячи навколішках, бив поклони. Молодий худий чоловік з довгим русявим волоссям, без сорочки, але в пишному турецькому вбранні, сидів, зіпершися щокою на руку і що-сили виспівував:
Какъ по-о мо-орю! какъ по-о мо-орю!
Какъ по морю, морю си-инему!
Та найдужче вразила Сагайдачного жінка в дорогому турецькому вбранні; вона сиділа, повернувшися обличчям до моря і гірко плакала.
Сагайдачного те і вразило, що вона плакала, бо опріче неї всі, здавалося, раділи. Він подумав, що то бранка-татарка чи туркеня і підійшов до неї. Жінка не повернула голови. Плечі в неї здрігалися з плачу і Сагайдачний почув, як вона промовила: „Мати Божья!“
Сагайдачний зрозумів, що то не мусульманка і спитав:
— Молодице, чого ти плачеш?
Вона не озвалася і заплакала ще дужче. Татарочка з криком кинулася до неї: бідна дитинка згадала мабуть свою маму і плачучи припала молодиці до колін.
Молодиця озирнулася, глянула на всіх заплаканими очима і, пригорнувши до себе дівчинку, ще дужче заплакала.
