Забреніли сльози на очіх і в похмурого Небаби, і в Олексія Поповича, і в Мазепи, і в Сагайдачного.
Молодиця плакала з тяжкого горя. Вона була з московських людей і перед кількома роками пішла заміж за донського козака, та не прожила з ним і місяця, бо наскочила Орда і їх обох забрано в бран. Її продано в Кафу, а його в Синоп. Хоч як вона просилася й змагалася, та мусила таки стати жінкою своєму хазяїнові-татаринові. Через якийсь час породила вона хлопчика, і був він їй єдиною втіхою в неволі. Учора вранці долинула до неї з берега рідна пісня. Глянула вона до моря, а то невільники йдуть берегом, і виспівуючи, або краще сказати, вистогнуючи пісню, тягнуть кодолою важку судину; а поміж тими невільниками пізнала вона й свого чоловіка… А вночі напали на Кафу козаки… Кафа запалала… Всюди галас, стогін, різанина. Козаки набігли і в той будинок, де жила молодиця. Вона, вхопивши сина, кинулася їм назустріч, благаючи не займати дитину. Козаки їй нічого лихого не зробили, і разом з иншими невільниками пішла вона на беріг до ґалер. Там вона побачила свого чоловіка і кинулася до його, забувши, що в неї на руках не його дитина… Чоловік пізнав її і кинувся до неї, а тоді враз вихопив у неї з рук дитину, крикнув: „А, злой татарченокъ!“ і розбив дитині головоньку об каміння.
Отого й плакала так нерозважно нещаслива мати…
А чоловік її ото співав „Какъ по морю“…
Увечері козаків спіткало лихо: заслабла татарочка. Вона вся горіла, кидалася по постелі, що козаки намостили їй з своєї одежі і раз-у-раз хотіла пити. Козаки рішили, що то дитину з'уро-
