чено: або та молодиця з'урочила, що над нею плакала, або ще хто з невільників. Що ж тепер робити, як дитину рятувати?
Хома чув колись, що од уроків треба застромити голку в шапку і зараз же застромив у свою шапку циганську голку.
Та йому сказано:
— Ото дурний! Треба було попереду стромляти голку, а не тоді, як уже з'урочено. Та й що б то воно помоглося дитині, як ти застромив голку в свою шапку?
Довго панькалися коло татарочки, поки море заколихало її, і вона заснула.
Козаки поводилися тихо-тихо. Олексій Попович звелів навіть пороззуватися, щоб не стукати чоботищами і лягати спати, хоч де-кому й не хотілося, бо повисиплялися вдень. А він казав:
— Спіть, спіть, — сон на сон не вадить.
Сам він ліг біля дитини, щоб почути зараз, як вона заплаче вночі, та, стомившися за минулу ніч і за день, так міцно заснув, що навряд чи почув би дитячий плач. А старому Небабі не спалося. Він кільки разів за ніч навідувався до дитини та дослухався, як вона дихає.
Вранці сонце, виринаючи з моря, освітило дивну картину. Козацькі чайки прудко линули морем. Весла в кочетках рипіли тисячма голосів — сказав би, що то несчисленна сила лебедів ячать, прокинувшися на зорі. На чайках було дуже весело, бо козаки, виспавшися та одпочивши, так і сипали жартами та всякими примовками, та обхлюпували один одного, вмиваючись.