Татарочка прокинулася здоровенька, тільки трохи бліденька; спершу вона зо сну заплакала, але побачивши знайомі вже козацькі обличча, затихла. Олексій Попович заходився був своїми шорсткими руками вмивати її, але вона почала пручатися й заплакала. Небаба оступився за неї:
— А годі тобі, Олексію, дитину мучити!
— Та воно ж невмиване, — сказав Попович.
— То ти думаєш його своїми копитами вмити?
— Оттакої ще! Які ж у мене копита?… такі ж руки, як і в вас…
Та сварка раптом перепинилася. На отаманській чайці загув ріг, і всі чайки стрепенулися. Весла блиснули проти сонця, наче безліч птахів одразу махнули білими крильми, і всі чайки спливлися до отаманської. Вони стали круг неї, щільно притулившися одна до одної.
— Панове отамани і все військове товариство! — голосно сказав Сагайдачний, показуючи на захід: — здається, отам пливе турецька ґалера… Либонь то ґалера якогось багатого баші чи княжати. То треба нам її добути, бо може й на їй бідного невільника багато…
— Добути! добути! — загукало козацтво.
Як стало тихо, тоді Сагайдачний наказав що робити.
Знову загув ріг, і чайки заметушилися. Дженджелія з кількома чайками покинуто берегти од ворога ґалери з визволеними невільниками, а всі останні чайки трьома лавами полинули на захід — одна лава навперейми турецькій ґалері, а дві, щоб обступити її з боків і не пустити втекти.
Незабаром неначе виросла серед моря чепурна ґалера, прибрана злато-синіми киндяками та білою габою, що мов сніг блищала проти сонця. Скоро й з ґалери побачили чайки козачі, бо враз вона здріг-
