ЖИВ у 18 віці незвичайний чоловік — Григорій Савич Сковорода. Проповідував він чистоту душевну, сам жив і помер у тій чистоті, писав книги про душевну радість і спокій. І хоч, здавалося, далекою від життя була його проповідь і, наче б то, нічого від того не змінилося у світі, що от жив і проповідував такий чоловік, але се тільки так здається. В природі ніщо не пропадає, не пропадає безслідно навіть жменя гною — то тим більше не пропадає велика сила людського духа, велика енергія направлена на добро людей. Тільки роботи її ми не можемо ясно общитати, не бачимо очевидних наслідків, а коли й бачимо, то приписуємо їх чому иншому, більше нам зрозумілому.
От і тепер, здавалося, забули зовсім люди Сковороду. Тільки спецьялісти трошки знали про що він там писав, решта суспільности української знала Сковороду тільки по імени, а нарід то, здавалося, й імья забув.
І от трапляється такий випадок. До Харькова приїздять люди з села Пан-Іванівки (Харьківського повіту) — а треба сказати, що могила Сковороди знаходиться як раз в Пан-Іванівці — і кажуть: „От 29 жовтня минає 125 літ з дня смерти Сковороди, то ми хотіли би відсвяткувати його памьять, а щоб від вас із Харькова приїхав би хто-небудь та росказав би про Сковороду нам та що-небудь би прочитав“.