Іван Іванович підійшов до горілки, потер руки, оглянув гаразд чарку, налив, підняв проти світла, хильнув за раз усю горілку із чарки в рота, але не ковтаючи, пополоскав нею як слід у роті і вже тоді ковтнув. І закусивши хлібом з солоними опеньками, звернувся до Івана Федоровича.
— Чи не з Іваном Федоровичем, паном Шпонькою, маю честь?
— Так і єсть, пане! — відповів Іван Федорович.
— Дуже, дуже змінилися, добродію, з тих часів, як я вас знаю. А як же, — провадив Іван Іванович: — я ж вас ще отакеньким пам'ятаю! — При тому він показав долонею на аршин від долівки — Покійні батенько ваш, царство небесне, на диво був чоловік. Кавуни та дині у нього все такі бували, що тепер ніде й не побачите. От хоч би й тут, — казав він далі, одводячи його на бік: — подадуть вам за столом дині, — що це за дині? І не дивився б! Чи вірите, мостивий добродію, у нього кавуни були, — проказав він, немов з таїною звіряючись та розвівши руками, так наче мав обійпяти якесь товсте дерево — їй-богу, он які!
— Ходімте до столу! — сказав Григорій Григорович, взявши Івана Федоровича за руку.
Григорій Григорович сів на звичайному своєму місці кінець столу, завісившися величезною серветкою і так-о скидаючись на тих героїв, що ото цирульники на своїх вивісках малюють. Іван Федорович, червоніючи, сів на вказане йому місце проти двох панночок, а Іван Іванович спромігся примоститися біля нього, радіючи душею, що матиме кому оповідати свою мудрість.
— Було б вам куприка не брати, Іване Федоровичу. Це ж індичка! — промовила стара до Івана Федоровича, якому на той час підніс блюдо сільський камердин у сірому фраку з чорною латкою. — Візьміть спинки!
— Матінко! та ж вас ніхто не просить встрявати! — промовив Григорій Григорович. — Було б вам відомо,
