чика Степана Кузьмовича згадується, теє, про дарчий лист… тим листом приписано мені…
— Я знаю, тітонька це вам уже наговорила… Брехня, аж їй-же богу, брехня! Ніякого дарчого листа не писав покійний. Хоч воно і згадується в духовній про якийсь лист, але де ж він? Ніхто його не подавав. Я вам говорю це, бо таки щиро вам добра жичу. Їй-богу, все те брехня!
Іван Федорович замовк, міркуючи собі, що може й справді тітоньці так тільки здалося.
— А от і пані-матонька йдуть із сестрами! — сказав Григорій Григорович: — значить пора обідати… ходім! З цими словами він потягнув Івана Федоровича за руку до кімнати, де стояли на столі горілка та закуска.
На той саме час увійшла бабуся низенька, — ну, просто тобі кофейник у чепчику, — з двома паннами, білявою й чорнявою. Іван Федорович, як чемний кавалір, підійшов до ручки спочатку бабусиної, а потім і обох панночок.
— Це, матінко, наш сусіда Іван Федорович Шпонька! — сказав Григорій Григорович.
Бабуся пильно дивилася на Івана Федоровича, або може то тільки здавалося, що дивилась. А проте то була довершена добрість. Бачилось, вона так і хотіла запитатися в Івана Федоровича: «а скільки ви на зиму огірків насолюєте?»
— Ви горілку пили? — спитала бабуся.
— Ви, матінко, либонь не виспались! — сказав Григорій Григорович:— та хто ж питає гостя, пив він, чи ні? Ви тільки частуйте, а чи пили ми, чи ні, то вже наше діло. Іване Федоровичу! Прошу золототисячникової чи Трохимовського сивушки, — яка вам краще до вподоби? Іване Йвановичу, а ти чого став? — проказав Григорій Григорович, навернувшись назад, і Іван Федорович побачив перед горілкою Івана Івановича в довгополому сурдуті, з величезним стоячим
комірцем, що закривав йому всю потилицю, так що голова його сиділа в комірі, як у бричці.
